Евакуаційний рейс "Київ-Ужгород": скільки годин треба відбути в забитому поїзді у боротьбі за виживання. Фото

З околиць Києва люди добираються на перекладних, щоб потрапити у потяг і втекти. Ні, це не зрадники біжать з України, це мирні налякані смертю люди рятують себе, покидаючи епіцентр війни. З дітьми, старенькими бабусями та дідусями, з собаками та котами, з речами та без - вони всі на пероні борються за життя, намагаючись під звуки сирен пролізти в евакуаційний потяг.

Рятівними для мільйонів людей стали напрямки на Західну Україну - Львів, Ужгород, Чоп, Івано-Франківськ, Чернівці, Трускавець, Рахів. Дехто залишиться чекати день Перемоги там, але більшість поїдуть далі - у Польщу, Словаччину, Угорщину, Німеччину. Хто куди, але з однією мрією - скоріше б повернутися додому.

І вони повернуться, ми в це віримо. Бо все, що зараз переживають наші громадяни лише заради одного - вільного і мирного життя на своїй землі. Наразі кожен із нас вимушений вимірювати його не роками, а днями. Першим днем війни, другим, шостим, десятим, п’ятнадцятим… І один із цих днів хтось прожив у дорозі.

Про ціле життя в евакуаційному потязі "Київ-Ужгород" читайте у репортажі журналістки Новини.LIVE. Як воно, залишатися людиною у боротьбі зі смертю?

Читайте також: Евакуація населення: графік руху поїздів 10 березня

18:30 - 81 Київ-Ужгород

Центральний залізничний вокзал у Києві перетворився з місця зустрічей на місце прощань. Тут вже немає щасливих туристів, людей не ділять на своїх та приїжджих, не виділяються серед натовпу і вже знайомі киянам місцеві безхатьки. Тут тепер всі безхатьки, бо приїхали з обстріляних ворогом Ірпеня, Гостомеля, Бучі. Та навіть без квартир та будинків сьогодні домівкою для кожного залишається Україна.

З шостої платформи відправляється потяг на Ужгород, а поруч на Львів. Зараз всі вони везуть українців на Західну Україну, в умовну безпеку. Чому в умовну, запитаєте ви, якщо там війни немає? Вона є. Війна тепер є всюди, бо навіть у тихому,  не захопленому орками селі, ми пам’ятаємо горе. Війна роз’їжджається світом у серці кожного українця.

Головна ціль на вокзалі - потрапити на потяг. Це не турботи мирного життя - неспішно перевірити номер вагону на електронному квитку, купити в дорогу води, а дітям Хеппі Міл. Ні. Батьки тягнуть незадоволених дітей перонами в надії, що вони залізуть у вагон, чого б їм це не вартувало.

Провідники, які з першого дня війни не були вдома і не бачили свої родини, працюють вже як солдати. Не панікують, а діють за правилами, які встановила війна. Першими у потяг пропускають дітей і жінок, а чоловікам в черзі голосно наказують: “Ваше місце на фронті, а не у вагоні”. Однак пропускають і їх, останніми. А вже після цієї черги мають можливість зайти ті, хто везе тварин.

У купе дітей по двоє-троє розміщують на верхніх полицях, на нижніх у такій же кількості розсідаються дорослі. Далі починається боротьба за місце у проході - сидячи, стоячи, будь-як, але щоб їхати. У тамбур провідники беруть людей неохоче, бо це не дуже безпечно і холодно. Але і там їдуть щонайменше п’ятеро. Сидять на підлозі або на валізах.

Закриваються двері. Провідниця голосно звертається до всіх, промовляючи правила, за якими пасажирам евакуаційного рейсу жити, а може і виживати наступну добу. Затихають навіть діти, слухають.

“Дорогі пасажири, наша з вами задача у безпеці доїхати до Ужгорода. Жалюзі на вікнах ми не відкриваємо, щоб у разі обстрілу не розліталося скло. Їхати будемо і без світла, у темряві, щоб не привертати увагу. Міняйтеся місцями, щоб всі могли хоч якийсь час сидіти, а не стояти у проході. У мене є гаряча вода і їжа від волонтерів, не соромтеся, беріть”, - оголошує провідниця.

Розповідає правила і щодо користування туалетом, який може у будь-який момент зламатися, і щодо розподілення сміття. У купе в цей час всі розглядають одне одного. З ким я їду? Хто ці люди? Чи можу відпустити свій рюкзак від серця хоч на хвилинку, щоб мене не обікрали? А звідки вони? Чи є у них житло? Всі сумні. Окрім дітей звісно. Дехто з них у потязі вперше, очікує нових щасливих емоцій.

А хто у вас?

У купе, де за квитками мало б бути чотири пасажири на 17,18,19 та 20 місцях, нас їде десять людей. На верхніх полицях діти - Саша та Платон (брат з сестрою), Маша та Влада. Шестирічний Платон та п’ятирічна Маша у потязі вперше. В кінці поїздки хлопчик скаже, що це було жахливо.

А поки вони, діти війни, першими серед нас усіх знайомляться, починають вигадувати ігри, обговорювати, хто чим займався вдома. Менша розповідає про свою шафку у садочку, старша про конструктор Lego. Владка зайвого не говорить. Вона їде без рідних, її в дорогу взяла мамина подруга.

Дорослі на нижніх полицях мовчать. Всі хочуть заговорити про війну, але не наважуються. Жінка, яка тікала з Ірпеня, починає розмову першою. Там вона залишила чоловіка і кішку. Двох доньок і дитину подруги везе за кордон на кілька тижнів, бо вірить у швидку перемогу. Вона не плаче, не панікує, не показує страху. Її старша 27-річна донька також не втрачає оптимізму.

“Оказывается в тамбуре можно курить, я пошла. Да, мама, взрослые дети они такие”, - промовляє вона, бере айкос і йде перевести дух. Їхати вона не хотіла, все жартує, що довезе рідних до кордону і буде повертатися.

У кутку тихенько сидить мама з донькою підлітком. Вони обіймаються всю дорогу. Про себе нічого не розповідають. Пізніше жінка вийде в прохід і проведе там ніч, щоб її дитина могла витягнути ноги і поспати. Поруч з ними сидить мама Саші і Платона. Старшого вона народила у 23, а меншого у 31. І свій скарб вона везе з-під Києва до Словаччини, щоб уберегти.

“Мы едем в Словакию. Это страна где много говорят слов, оттуда такое название”, - роздумує Платон. Пізніше він буде здивовано порівнювати прапори Словаччини й Росії та перейматися тим, чому на них однакові кольори.

Їхати у потязі страшно. У темноті кожен звук за вікном здається ворожим. Не вистачає свіжого повітря, простору. Набрякають ноги, з’являється біль у тілі, сусідка вже шукає пігулку від болю в голові. У малого - розлад шлунка, тільки й смикає маму, щоб водила його в туалет. Десь в кінці вагона всю ніч плаче немовля. Кожен із нас впадав у сон на кілька хвилин, а потім відкривав очі. Здавалося, що спати у таких позах неможливо і це дійсно неможливо. Але жалітися на умови кожен із нас немає права. Заради себе, заради дітей.

Маша крізь сон постійно щось бурмоче. Коли у Львові провідниця розповідала новим пасажирам правила, ця мала, почувши слово “перекусить”, гучно заявила, що хоче їсти. А за кілька годин до цього відмовилася від бутерброда з сиром, бо любить лише ковбасу, і лише лікарську. Ми сміялися. Вона взагалі веселила нас всю дорогу, за цей їй спасибі.

У проході збиралися всі, кого не брав сон. Один чоловік масажував дружині спину і заспокоював. Мовляв, поселить їх з дітьми, а сам повернеться у Київ на війну. Жінка з Бучі розповідала, як тікала під обстрілами в чому була. Тепер вона без телефону, без грошей, без документів. Але з живими дітьми і з вірою у перемогу. І навіть не маючи будинку вона буде повертатися додому.

Весь вагон прокинувся на під’їзді до Тернополя. Звук сирен пронизував тіло, було страшно. Що відбувалося там, за стінами нашого залізного дому на добу, невідомо. Ніхто не порушував правил і не відкривав вікна. Коли з’являвся інтернет, то ми читали про Маріуполь, не стримували сльози від побаченого. Пологовий будинок. Народження і смерть в одному фото. Страх. Біль.

Я хочу додому...

Ближче до ранку і ближче до пункту призначення пасажири ожили. Може так діє на людей сумнівне відчуття безпеки? Вікна вже дозволили не закривати, дивимось на засніжені гори Карпат. Дорослі по черзі ходять до провідника за кавою і чаєм. На весь вагон у нас чотири склянки, тому п’ємо швидко, щоб помити і передати далі.

Ніхто ні з ким не свариться, не б’ється за місце, не жаліється на умови. Єдність в усьому. Ділимося їжею та водою. Починаємо розповідати одне одному хто куди їде. Я зі страхом почути відповідь запитую:

- Ви ж всі на період війни їдете за кордон? Потім повернетесь додому

- Відразу.

- Так.

- Боже, швидше б вже.

Від почутого стає тепло на душі. Всі свої. І як тільки перші з нас почали збирати речі на вихід ми зрозуміли, що досі не познайомилися. Ділили їжу, воду та тулилися одне до одного всю ніч, не знаючи, як кого звати. Бо це у війну не має жодного значення.

Та все ж першою виходила з потягу Оксана, яка їхала обійнявшись з 15-річною донькою. Далі покидала вагон сильна жінка з купою дітей - Олена. Вона ж мама веселої Маші і не менш веселої Іри, яка ходила курити. До Ужгорода з нашого купе їхала тільки Ліза - мама Саші та Платона. Вона всю дорогу була тихою. А я розглядала її - дуже красива, струнка, з довгим чорнявим волоссям.

Діти втомлені. Їм тісно, жарко. Вночі я чула як Платон телефонував тату і казав “Забери меня звідси”. А на запитання як йому перша поїздка потягом він не роздумуючи відповів - “жахливо”. Але йому ще повертатися додому, на це він згоден. Кожен із нас згоден будь-як, на будь-чому, але в мирну країну повернути своїх дітей. Якнайшвидше.

Ми покидатимемо Польщу, Словаччину, Ужгород та Львів і їхатимемо додому. Тисячі людей знову проситимуться у потяги, відкриватимуть вікна і на кожному вокзалі голосно кричатимуть про перемогу. А перемога буде за нами, бо добро завжди перемагає. Мине час і вокзал у Києві знову стане місцем зустрічей мільйонів людей.

І ми щиро вдячні нашій "Укрзалізниці" - у цій війні ви теж справжні ГЕРОЇ. Слава нашій армії, слава залізничникам, слава нашому непереможному народу!