Смілива медсестра, журналіст на полі бою і вправний стрілець: неймовірні історії киян, які побували в АТО
Поділитися
У 2014 році розпочалася збройна агресія Росії проти України. Саме тоді почала міцніти українська армія, тисячі добровольців поїхали в АТО, а в суспільстві підсилилася тенденція декомунізації. День захисника вітчизни 23 лютого скасували, натомість 14 жовтня почали відзначати день захисників та захисниць України.
Війна - це страшно. На превеликий жаль Україна досі живе у цьому стані і всіма силами бореться з агресором. І на передовій ніхто інший, як наші військові. У кожного своя причина бути там і захищати українські землі, після тяжких травм знову повертатися на Донбас, або ж залишатися у столиці та виховувати наступне покоління, яке не повинно боятися армії.
Ексклюзивно для Новини.LIVE четверо учасників АТО розповіли, як воно, бути там, де стріляють, а потім повернутися додому. Завдання у них були різні, від прямих снайперських пострілів до медичної допомоги пораненим, але місія одна - захист України.
Читайте також: Загинув на Донбасі: як киянина згадали в рідному місті. Фото
Історія 1. "Зброя, бронежилет та вистріл мене не лякали"
Старший лейтенант Владислав Чеботаєв
08.04.1996 р.
Позивний "Чіба"
"Я довго на це чекав"
Курсантам заборонено їхати в АТО, тому мені треба було довчитися і отримати звання лейтенанта. Багато однокурсників після випуску залишилися вдома, а я на той момент мріяв отримати справжній досвід і стати справжнім офіцером. Це був 2017 рік. Мені, 21-річному, запропонували поїхати до військової частини в Маріуполь.
Сльози були. Я з однокурсником - перші, хто відправлявся в АТО. Нас посадили в машину і весь курс у складі 100 людей плескали і ридали. Важко було. Але я довго на це чекав. І в дорозі згадував свій останній рік навчання, як було весело і цікаво.
"Є, за що боротися"
Я проходив службу у підрозділах Національної гвардії, був командиром патрульного взводу - це 18 полк оперативного призначення у Маріуполі. Ми займалися багатьма функціями, починаючи з патрулювання прифронтових сіл та міст, охороною важливих державних об'єктів, наприклад електростанції.
З найяскравіших спогадів - схід сонця на Донбасі. Він особливий. Землі біля Маріуполя - це терикони та Азовське море. Своя романтика в цьому була. Щоранку ти бачиш море, чайок і розумієш, що є, за що боротися, є до чого прагнути, бо ти не хочеш ці землі віддавати.
"Вона мене не дочекалася"
Найважчим для мене було - це відрив від дому, батьків, друзів. Мені не важко було бути в окопі і займатися бойовою діяльністю. Зброя, бронежилет та вистріл мене не лякали. Мене лякала туга за домом і повертатися було страшно.
Перед АТО я розійшовся з дівчиною. Може це і вплинуло на те, що я швидше хотів туди поїхати. Вона знала мої плани і сказала... В принципі мене не планувала чекати. Вже молодь не та, всі хочуть веселитися і відпочивати. А я їй відразу сказав, що хочу виконати свій обов'язок, адже я кадровий офіцер. Вона сказала "вибач".
"Всім кажу, що служба того варта"
Я пробув в АТО 11 місяців. У мене сильно постраждала спина, бо зими були холодні, постійно носив бронежилети. Комісувався. пів року лежав у госпіталі і проходив реабілітацію.
Відновився я в Збройні Сили України. Зараз проходжу службу в Оболонському військкоматі, працюю начальником відділу призову. Займаюся призовниками та їх патріотичною підготовкою. Зараз якраз призов з 1 жовтня почався. Я всім розказую, що я пройшов, куди краще йти, як служити і що це дійсного того варте.
Історія 2. "Я навчив стріляти 80 мобілізованих юнаків"
Іван Савельєв
11 ОМПБ "Київська Русь"
"Моє АТО почалося з Майдану"
Для мене АТО почалося 18 лютого 2014 року на Майдані. Я був учасником подій вночі 20-го числа, потім в Одесі 2-3 травня. В зону АТО я потрапив 19 липня 2014 року. Чому? Мене викликали, бо я маю досить рідкісну спеціальність - майстер стрілецької зброї. Товариш попросив приїхати в батальйон допомогти, привести обладнання в божий вигляд.
Я поїхав і вже там залишився. Добровольцем відвоював літо 2014 року, а потім підписав мобілізацію і повернувся в лютому. Був під аеропортом. Там трошки інша війна, свої нюанси.
У травні 2015 року мене призначили головним сержантом роти, в якій було 80 мобілізованих. Це був найтяжчий рік. Довелося з цих хлопців зробити боєздатну роту, навчити їх користуватися зброєю і ремонтувати техніку. А потім вже можна було їхати на фронт і воювати. Я вважаю, що непогано вийшло, тому що втрат у нас не було.
"На загальному фоні, моя травма - це ніщо"
10 лютого 2015 року ми зайшли під аеропорт. Там є така локація - метеостанція. Я сів в БТР і ми потрапили під серйозний обстріл. Все було як решето, все що пробивається було пробито. Відколовся шматок броні і потрапив мені в голову.
Я нічого не зрозумів. Думав, що вдарився. Приблизно десять днів ми в цьому БТР спали і не роздягалися. Потім я зняв шапку і побачив, що там засохла кров. Через це розвинулася пухлина.
У бою я востаннє був 15-16 березня 2016 року, у нас серйозна атака була. Знищили 2 одиниці техніки. Оперували мене перед самим дембелем. Один уламок залишився на пам'ять, досі іноді свербить.
Проте, на загальному фоні зі мною нічого не сталося. У нас був Ваня, його кулеметним обстрілом перерізало навпіл, а у нього 5 дітей. Він дивом залишився живий, його зшивали в Канаді. Це зараз пальчик порізав і тягнуть в госпіталь, а тоді санітари виколупували з голови уламки, перемотували і ти поїхав далі.
До подій в АТО я створив волонтерську групу і ми виготовляли кулеметні установки. Я повернувся у 2016 і продовжив цю справу, але тепер у нас цілий цех. Ми виготовляємо кулеметні верстати, автомобільні та дистанційно-керовані кулеметні установки.
Читайте також: У Києві вимагали гроші з учасників АТО/ООС для присвоєння інвалідності
Історія 3. "Моя мама їздила до всіх святих"
Старший лейтенант Євгенія Менжуліна
04.07.1985
"Там я зрозуміла, що жарти скінчилися"
Я працювала у шпиталі МВС. У вересні 2014 року ми з колегою і каретою швидкої вирушили в АТО. Ми не зупинилися в одному місці, а їздили територією і допомагали, як військовим, так і населенню. Місцеві спершу не знали як себе поводити, в кого просити про допомогу. Але ми не забували про дідусів і бабусь, які не могли кинути домівки.
Бог врятував нас від складних пацієнтів у плані санітарної евакуації. Ми допомагали пережити солдатські будні. Це і побутові травми, інфіковані рани, травми внаслідок поранень. Деякі добровольці і не знали, що у них є якісь хронічні захворювання.
Були отруєння, пов’язані з поганою якістю води, з відсутністю комунікацій та гігієни. Велика кількість гепатитів у військових. Це можуть бути і диверсії з боку місцевих - неякісні продукти харчування. Але це побутова статистика будь-якої війни.
Мій кожен день був особливим. Вразив мене лише перший приїзд - я побачила фуру з трупами. Тоді я і зрозуміла, що жарти скінчилися. І був шок, бо це все відбувалося у 600 км від Києва. Я розуміла, що руки все зроблять, а от морально було важко. І звуки, і все інше. Завжди страшно, коли рухається колона військової техніки, коли бачиш організації військових і це призводить до жертв.
"Після повернення у мене були психічні зриви"
Мама молилася за мене щодоби. Вона поїхала до всіх святих і всіх старців. Вона намагалася зідзвонитися зі мною щодня. Зараз у мене є дитина і я її розумію - для батьків це великі переживання. Взагалі я з родини військовослужбовців і цей характер успадкував і мій син. Будь-який його вибір я намагатимусь прийняти, але розкажу і про ризики бути військовим.
Першу добу після повернення у мене був шок. У супермаркеті я не могла сконцентруватися. Ходять гарні хлопці, нафарбовані дівчата на підборах, а ти тільки повернувся з морального бруду. У Києві інший бік життя. Були в мене і психічні зриви, але чоловік зробив усе, щоб мене поновити.
Історія 4. "Якщо людина гівно, то на війні вона стане гівняніша"
Віталій Лазебник
"Бути снайпером страшно"
Я записався на першу хвилю мобілізації, але мене не викликали. Я на той час працював фотокореспондентом у газеті "Сегодня". Якраз була зйомка у військоматі і я запитав, чому мене ніяк не заберуть. Після того вони щось порішали в себе і мене мобілізували в третій хвилі. Я вирішив їхати в АТО - бо це конституційний та патріотичний обов'язок.
Мене відправили у Нацгвардію, це був 2014 рік, під час Іловайська. Запитали, що я вмію робити. Сказав, що маю третій юнацький розряд по стрільбі, тому мене поставили служити снайпером. Я виконував прямі снайперські завдання і багато задач з розвідки.
Страшно бути снайпером, але будь-ким страшно. Автозаправником теж страшно - за тобою цистерна з бензином, якщо щось попаде, то від тебе нічого не залишиться. Важко порівнювати, ким бути на війні страшніше.
"Радісно, коли російська артилерія не стріляє"
Під час бойових дій викристалізовуються якості людей. Якщо людина гівно, то вона стає ще гівняніша. Якщо людина гарна, то вона може стати кращою. Психологи нам казали, якщо людина вживає часто алкоголь, то зазвичай ще більше пити починає. А якщо п’є мало, то або зовсім перестає пити, або починає пити більше.
Найяскравіший мій спогад - коли 15 лютого в Дебальцеве зайшли російські групи, то артилерія їхня перестала стріляти. Це було для нас полегшенням. Це було радісне відчуття.
"У Києві я хотів схопити автомат"
Я приїхав на ротацію в Київ, зайшов в магазин і почув, що хтось із покупців голосно почав кричати. Моя перша реакція - схопитися за автомат, а автомата немає. Я себе ніяково відчував, але швидко все минуло. Прийшов до тями, нічних кошмарів не було.
Допомагають рідні, особливо дружина. У мене досі зберігаються всі дитячі малюнки та листи, час від часу переглядаю. А ще мене завжди підтримували родичі, з якими до АТО рідко спілкувався.
Редакція Новини.LIVE дякує кожному, хто сміливо захищав та продовжує захищати наші землі. Разом із вами мріємо про мирне небо над Україною.
Більше оперативних новин шукайте в Telegram та Viber Новини.LIVE.
Читайте Новини.LIVE!
