Київ важко назвати інклюзивним містом — інтервʼю з ветераном "Макгрегором"

Життя ветеранів у Києві не можна назвати комфортним. Ожеледиця, бруківка, відсутність ліфтів та недостатня кількість переходів — все це перешкоди для пересування військових після важких поранень. 

Журналістка Новини.LIVE Анна Сірик поспілкувалась з ветераном та керівником ГО "Ветеранський корпус" Яном "Макгрегор" Клішаєвим. 

Що ви думаєте про проблему інклюзивності у Києві? Які проблеми постають перед ветеранами?

У першу чергу, я хотів би добавити те, що триває війна. Людям треба частіше нагадувати про те, що йде війна, щоб вони не розслаблялись. Будуть повертатися ветерани, будуть повертатися люди з різними пораненнями: від низьких ампутацій до пересування на кріслі колісному. 

З особистого досвіду кожен київський район входить у якісь суперечки: "А ми поставили більше пандусів, а ми більше — піску насипали. А ми поставили поруччя…" Мені особисто потрібні поруччя, щоб утримати себе і спуститися. Адже сходи слизькі, сніг, лід. Одна справа впасти на дорозі, і зовсім інше — на сходах. Це травмонебезпечно. 

Добре, що є пандуси біля аптек. Мені легше піднятися на 2м довше, аніж підніматися по сходах, на яких лід, сніг і немає впевненості на що ти стаєш. Класно, коли на пандусах ставлять гумові коврики або смуги. Коли стаєш, то протезна нога тримається. 

Які столичні райони найбільш інклюзивні і комфортні для ветеранів?

Я живу у Дніпровському районі. Самі працівники кав’ярень та магазинів чистять доріжки. Немає ні снігу, ні льоду, все шикарно. Також поставлені пандуси, які посипані піском та сіллю.  

Однак, є проблема — плитка. Її кладуть при вході у магазини та інші підприємства. Її треба вистелити гумою. Адже, не тільки люди з ампутаціями а й всі інші падають. Я молодий. Якщо впаду, то нічого мені не буде, а, якщо бабуся чи дідусь, то це може закінчитись складними переломами і навіть смертю.

Шевченківський район – інша ситуація. Я викладав допис про проблеми наземних переходів. Йдеться про ситуацію біля станції метро "Університет". Коли ти їдеш на машині по бульвару Тараса Шевченка, неозброєним оком можна помітити, що перший пішохідний перехід знаходиться в метрах 500 від станції. Другий — близько 300 метрів. 

Ми писали допис, щоб КМДА нас почули, що потрібно встановити там наземний перехід. За три місяці нічого не змінилось. Хоча я бачив, що кияни виходили на акцію з цього приводу. У коментарях писали — "проплачена", "там будуть затори"... Однак, там після 16:00 все одно затори. Це невелика проблема, якщо ти приїдеш на 2-3 хвилини пізніше. Світ не зупиниться. Я б радив знаходити в собі більше людяності до проблем інклюзивності. Там достатньо зняти два шматки паркану, прокласти плитку і встановити ліхтарі.

Київ — вже не молоде місто. Увесь центр — це давня історична забудова, яка формувалась протягом кількох століть. Ми отримували чимало скарг від ветеранів, що заклади в цих будинках не є доступними. Особливо, коли це складна висока ампутація або крісло колісне. Мовляв, наші військові не можуть так само випити філіжанку кави, як інші цивільні кияни. З якими труднощами зіштовхувались ви?

Чимало ветеранів зараз навіть з дому не виходять. Погодні умови не дозволяють їм доїхати до історичного Києва. Ще одна проблема – бруківка. Вона, на жаль, дуже слизька. Я неодноразово падав на бруківці. Однак, для мене це таке: впав, перевернувся, став на четвереньки, піднявся і пішов далі.  Я б вирішував цю проблему через Міністерство у справах ветеранів. До прикладу, провести сесію з 40 ветеранами і представниками бізнес. Це жива комунікація, яка допоможе зібрати перелік проблем. Мені здається, що можна дійти до спільного рішення і покращити рівень інклюзивності в Києві та й взагалі по всій країні.

Інклюзивність — це не лише пандуси, наземні переходи, ліфти та інші матеріальні покращення міста. Це також і культура спілкування. Ставлення цивільних до наших захисників, які повертаються з фронту в зовсім іншому фізичному, і моральному ставленні. Які у вас були позитивні та негативні кейси комунікації з киянами?

Я, коли поставив собі леопардовий куксоприймач, то люди казали: "Вау, це так класно". Я казав: "Ну да, це тепер нова прикормка". У Києві я б не сказав, що є проблема. Приємно, коли ти гуляєш літом по столиці, йдуть люди і дякують. Це приємно.

Є там, звичайно, знаєте, такі ці "мурчики", "мамкині бандити", вони голову відвертають. Скоріше за все їм соромно за своє "жмиховство", що вони просто не пішли воювати. Однак, ми з цього всі сміємось. 

У моїх побратимів були різні випадки. Навіть одна жінка сказала до побратима: "Щоб ти здох, інвалід". З поліцією також був випадок. Сподіваюсь, вони читатимуть це і себе згадають. Вони не вірили, що я військовий. Питали, де військовий квиток. Я кажу: "У частині". "То як ми маємо вам повірити, що ви військовий?" Кажу: "Так я вам можу дію показати. Нам треба військовий квиток". І я вже кажу до нього: "То може тобі протез показати чи як?" І він припустився. Однак, штраф за брудні номера виписав. Сподіваюсь, вони будуть дивитися цей випуск і їм за це стане соромно.

Взагалі мені подобається, як діти дивляться на протез. Вони кажуть: "кіборг", "залізна людина", "металева нога". Якщо людина тебе побачила і розгубилась, то це нормальна реакція. Вона може не знає етикету, як себе поводити. Відповідь максимальна проста: просто подивіться в очі і йдіть далі.

Ветерани Третього армійського корпусу організували роздачу гарячої їжу з фудтраку під час найважчих днів у столиці. Це неймовірна ініціатива, яка отримала позитивний відгук від киян. Як виникла ідея зігріти наших містян у найтемніші дні?

Знаєте, це історія трьох друзів, трьох побратимів. Друга "Кривого" і друга "Духа",  і друга "Магрегора". У нашого побратима не було опалення. Він живе на лівому березі. Вони зателефонували до мене і запитали: "У нас є генератор? Чи в нас є можливість нагодувати, підігріти людей?" Наша кухня від Третього армійського корпусу надала нам бульйон, узвар і чай. Фудрак з шаурмою, який ви можливо бачили біля Палацу Спорту перетворився взимку на пункт обігріву.

Наша перша акція була на лівому березі. Ми прагнули нагодувати, підзарядити та дати живе спілкування з ветеранами. Кияни допомагали Третьому армійському корпусу, тепер Третій армійський корпус допомагає киянам. Нам треба викручуватись з усіх ситуацій. Підтримувати одне одного. Якщо ми не будемо єдині, країна просто не вистоїть. Розумієте?

Війна триває, втім українські міста мають адаптуватись до нових реалій вже зараз. Що в столиці потрібно змінити вже зараз, щоб життя ветеранів стало більш комфортним? 

Проблем дуже багато. Певні питання з'явилися через погодні умови. Я вже навіть не кажу за світло, опалення і так далі. Хоча у мене є побратим, яки на 20 поверсі живе. Якщо є світло, спускається. Якщо немає, то ні.

Зараз основна проблема у людей з ампутаціями — вийти з під'їзду і дійти до своєї машини. Комунальні служби посипають, але цього недостатньо. Потрібно залучати ресурс для того, щоб розбивати цей лід, розчищати його. Головні вулиці Києва чисті, але у дворах — інакша ситуація. Людина на кріслі колісному просто не приїде. Людина з ампутацією, як я особисто, падає. Я чотири рази впав, хоча переважно переміщаюсь на автівці. Я розумію, що Київ дуже велике місто, але потрібно з цим розібратись.

Нагадаємо, як корови ледве не завадили операції звільнення Липців на Харківщині.

Також ми розповідали, як змінився ментальний стан українців за 4 роки великої війни.