П’ять історій українських сімей, які врятували євреїв під час Голокосту

Увесь світ 27 січня відзначав Міжнародний день жертв Голокосту. Ті страшні події забрали життя близько 6 млн євреїв, півтора мільйони з яких були вбиті на території України. Людей, які йшли на ризик і переховували євреїв від нацистів, держава Ізраїль визнає Праведниками народів світу. Цього року таке звання посмертно отримали п’ять українських сімей.

У Національному музеї історії України у Другій світовій війні в понеділок 31 січня зібралися дипломати, історики та родичі Праведників світу, щоб згадати про тих, хто попри різну ідеологію залишався людиною і рятував євреїв. Такі події завжди нагадують нам про найважливішу цінність - людське життя.

Історії п’яти українських родин, які цього року отримали нагороди, читайте в матеріалі Новини.LIVE.

Родина Павловських

Події відбувалися у селі Дорогостаї на Волині у травні 1942 року. Петро Павловський був віруючою людиною і погодився переховувати двох знайомих євреїв - Міхаеля Грінштейна та його батька Шмуеля. Майже два роки Петро ховав їх у клуні, схованої під сіном. Дружина Петра та його шестеро дітей знали про Міхаеля та його батька і допомагали як могли - приносили їжу, виводили у двір погуляти пильнуючи, щоб їх не бачив ніхто зі сторонніх.

Чотири місяці потому ще восьмеро євреїв родини Шварцберг попросили у Павловських притулку. Перед тим як прийняти їх, Петро порадився з Грінштейнами та попросив свого брата Ігната, який жив на іншому хуторі, про допомогу. Братам вдалося врятувати 10 осіб, але один помер він хвороби. У лютому 1944 року регіон було звільнено від окупації, євреї вийшли зі сховку, виїхали до Польщі, а звідти роз’їхалися по всьому світу. Міхаель Грінштейн осів в Ізраїлі і активно листувався зі своїми рятівниками.

Братів Петра та Ігната Павловських посмертно визнано Праведниками народів світу.

Марія Жосул

Родина Клеваневських проживала в Одеські області, нині місто Долинське. У серпні 1941 року до міста прибув каральний батальйон, євреїв вигнали на вулицю і наказали рухатися в бік ярів. Вздовж дороги стояло багато мешканців міста і спостерігали за тим, що відбувається. Мати встигла виштовхнути Беллу з колони і Марія Жосул, що стояла біля дороги, обійняла дівчинку і вивела її з натовпу. Марія забрала її додому, де вона жила разом зі своїми чотирма дітьми. Того дня по всьому місту було чути постріли і крики.

Марія переодягла Беллу в інший одяг, стала називати її Машею і переховувала або у себе вдома, або у покинутих будинках. Іноді, коли містечком проходили обшуки, то ховала єврейську дитину у кукурузному полі. Через деякий час сусіди стали підозрювати, що Марія когось переховує і вона знайшла дівчинці більш надійну схованку. На кілька днів вона передала Беллу літній парі з сусіднього села, потім забрала назад до свого міста та віддала Миколі та Марії Стенгачам. Вони піклувалися про дівчинку і з міркувань безпеки охрестили її.

Навесні 1942 року окупанти пообіцяли, що дозволять євреям, які вижили, жити спокійно. Люди їм повірили і вийшли з домів. Вони взяли з собою Беллу, але всі опинилися у слідчому ізоляторі. Там дівчинка знайшла своїх дідуся та бабусю, які дивом вижили. Марія та її донька Люба відвідували в’язнів та приносили їм їжу. Беллі вдалося втекти з ізоляторів, повернутися до Стенгачів, але хтось із сусідів знову виказав її і дівчину відправили до Доманівки, одного із найстрашніших таборів на території Одеської області.

Два дні потому Беллу з іншими євреями збиралися розстріляти, але її врятував перехожий, сказавши що знає її і і вона не єврейка. Решту війни вона переховувалася у селі Лукашовка, де жила у кількох родинах, але не зізнавалася, що вона єврейка, називаючи себе українкою Лідією Стенгач. Белла залишилися там до кінця війни. У 1946 році демобілізували її брата і дівчина переїхала до нього. Все життя Белла підтримувала зв’язок з родинами своїх рятівників.

Марію Жосул посмертно визнано Праведником народів світу.

Павло і Марія Натарові

Єврейська родина Аграновичів проживала в Сумській області. Коли почалася війна, то голову сім’ї Лева Аграновича мобілізували до лав радянської армії. Місто було окуповане німецькими військами у жовтні 1941 року, а 16 жовтня того ж року всіх євреїв міста було розстріляно. Рая, донька Лева, була жива коли впада до розстрільної ями, але цього ніхто не помітив. Вночі вона виповзла звідти і дісталася міста. Дівчина стукала у двері будинків, але ніхто її не пустив. У домі поруч із будівлею поліції двері були відчинені і Рая впізнала Павла Натарова, який служив у поліції. Він наказав власниці будинку забрати дівчинку і допомогти їй.

Раю відмили від крові, переодягли. Наступного дня вона захворіла і близько місяця пролежала в ліжку. Навесні 1942 Павло Натаров одружився з Марією Житковою і переїхав до її батьків, Раю взяли із собою. Він зробив для неї посвідчення особи на ім’я Ніни Натарової, своєї племінниці. Павло та Марія любили дівчинку та піклувалися про неї. Родина просила Раю не виходити з дому, бо у неї була дуже єврейська зовнішність і навіть підроблене посвідчення могло її не врятувати.

Навесні 1943 року після жорстоких боїв місто було звільнене, незадовго до цього німці кудись забрали Павла Натарова і ніхто не знає, що з ним сталося. Мати Марії відрядила Раю до партизан і порадила сказати їм, що вона єврейка. Партизани забрали її з собою до лісу, а згодом літаком переправили до радянського тилу.

У 1944 дядя Раї випадково знайшов її у дитячому будинку. У 1945 році повернувся з фронту батько Раї, Лев Агранович, забрав дочку і вони переїхали до селища Красний Луч, звідки репатріювалися до Ізраїлю.

Павло і Марія Натарові посмертно отримали звання Праведників народів світу.

Олександра Байнак

Під час німецької окупації Олександра допомогла кільком єврейським родинам перебратися на територію Трансністрії, що перебувала під окупацією Румунії, де шанс вижити був більшим, ніж під німецькою окупацією. Здебільшого вона проводила євреїв Літена до гето Жмеренка, яке контролювали румунські війська. У Жмеренці в Олександри були родичі і це було її прикриттям для частих походів.

Йти було недалеко, але складно, щоб ніхто не побачив. Вона поночі проводила євреїв темними стежками, вони перетинали річку Ров, яку охороняли прикордонники. Жінка знаходила селян із човнами і просила їх переправляти євреїв.

Завдяки Олександрі як мінімум дві групи євреїв, родичі Хани Шварцман і Леоніда Сітковецького, змогли дістатися Жмеренки. Хана згадує, що вони йшли два дні, її молодшу сестру Олександра несла на руках. Так само вона перевела до Жмеренки родину Сітковецьких - Леоніда, його батьків та сестру. Загалом врятувала щонайменше 6 людей.

Олександра Байнак посмертно визнана Праведником народів світу.

Юлія Банько

Родина Зонненштейнів, яка мала трьох дітей, під час війни була вислана до Чортківського гето. Одного разу сусіди витягли їх сина Бенека з дому до тюремного подвір’я, його вдарили сокирою по голові і він втратив свідомість під час подій, які називатимуть тюремною акцією. Там було вбито 100 євреїв.

Голова сім’ї Давид зміг стати особистим перукарем начальника трудового табора Ріхарда Пола і тому разом із сином пізніше зміг пережити кілька акцій. Але чоловік весь час боявся, що їх розстріляють, тому попросив сусідку Юлію спершу сховати Бенека. З грудня 1942 року він переховувався у неї. У 1943 році гето збиралися ліквідувати, Давид також сховався у Юлії.

Батька і сина вони ховали у невеликій коморі біля свинарнику. Крім Юлії допомагали її сестра Анеля і тітка Марселька. Їх переховували близько 16 місяців до березня 1944 року, коли радянські війська знову увійшли до Чорткова і вигнали окупантів з міста.

Юлія Банько посмертно отримала звання Праведника народів світу.