"Тебе мої мавпи просто прикінчать": як найбільший приватний зоопарк України вижив в окупації

Ольга Кононенко Більдредактор

Юлія Тєнєньова Журналіст

Декілька авторів

Цієї весни зоопарк "XII місяців", розташований у селі Демидів за півгодини їзди від Києва, відзначав річницю з дня звільнення з російської окупації. До війни він був одним із улюблених місць відпочинку жителів столиці та області. Але 25 лютого 2022 року до села увійшли російські війська, і мешканцям зоопарку довелося пережити пекло на землі.

Кореспонденти Новини.LIVE побували у "XII місяцях", щоб дізнатися, як зоопарку вдалося вижити в окупації та відновитись після всіх перенесених втрат.

Читайте також:

"Субпродукти почали притухати, але леви їх їли"

Сьогодні зоопарк майже повернув собі колишній вигляд. На доглянутих газонах зеленіє трава, і чотирилапі мешканці, які скучили за відвідувачами, з цікавістю підходять до огорожі — на людей подивитися і себе показати. Доволі складно уявити, що трохи більше року тому тут все здригалося від вибухів, а по кутках вольєрів ховалися збожеволілі від жаху голодні тварини.

Як кажуть працівники зоопарку, їм певною мірою пощастило: за три дні до початку війни до зоопарку привезли двотижневий запас корму. Дизель, необхідний для обігріву, встигли злити із найближчої заправки.

Увечері 24 лютого власник зоопарку Михайло Пінчук поїхав ночувати додому, але повернутися назад уже не зміг.

"У мене будинок за кілометр звідси, на іншому березі річки Ірпінь. Коли я вранці їхав назад, мене зупинили наші військові і сказали: "Ти далі не проїдеш, міст підірваний". І ось ти ходиш вдовж того моста, бачиш свій зоопарк за річкою — але вже нічого зробити не можна. Вийшло так, що я та семеро людей з персоналу — лікар, начальники відділів та інші співробітники — виявилися відрізаними один від одного. І весь цей час доводилося спілкуватися дистанційно: щось організовували, щось переправляли до зоопарку з командою Червоного хреста — Червоний хрест росіяни сюди якийсь час ще пускали", — згадує Пінчук.

Поки працював мобільний зв'язок, працівники постійно телефонували знайомим, намагаючись дістати хоч якусь їжу для звірів.

"У нас же всі співробітники місцеві — Демидів, Литвинівка, Димер, — пояснює власник. — Люди всі один одного знають, люди дуже чуйні і співчутливо поставилися до нашої ситуації. Знайомі підвозили сюди дизель з автопарку маршруток, священик, ще хтось приходили, підвозили нам продукти, розповідали, у кого у льосі лишилося щось, що можна взяти".

Проте добувати їжу вдавалося лише перший тиждень — потім пересуватися селом стало небезпечно. Окупанти, побоюючись диверсантів, почали відловлювати всіх, хто видавався їм підозрілими.

"У нас був цілий список, де що можна забрати, але вже через два-три тижні це просто неможливо було зробити. Був випадок, коли наші селяни, демидівці, виїхали своїм авто з двору на поворот на Литвинівку, і по них шарахнули. Довелося ховати їх у тому ж дворі", — каже Михайло Пінчук.

Єдиним виходом залишався режим жорсткої економії. Травоїдним тваринам було легше: сіном зоопарк встиг запастися ще минулого сезону. А ось хижаків довелося посадити на голодну пайку.

"Умовно кажучи, раціон на одного розводили втричі, готували на п'ятьох і годували раз на кілька днів. Наприклад, левів, яким треба кожному давати 6-7 кілограмів м'яса на день, годували раз на чотири дні — і те лише завдяки тому, що тут недалеко в Димері був цех переробки субпродуктів, і там, дякувати Богу, знайшлися якісь залишки. Вони вже починали притухати, але леви їх їли", — розповів Пінчук.

За іронією долі, у якийсь момент хижаків врятував трагічний випадок: на сусідній кінській фермі двоє коней, злякавшись вибухів, почали метатися і переламали собі ноги. Вилікувати їх було неможливо, тому коней умертвили, а туші передали зоопарку.

"Двоє коней на цілий місяць — це, звісно, небагато, але вони значною мірою врятували нашим хижакам життя, — каже власник зоопарку. — Взагалі, якби нас не звільнили, у нас би почався повальний голод. За три дні до звільнення ми повністю вийшли в нуль. Пам'ятаю, я зв'язався зі співробітниками, почав їх знову втішати, що десь щось знайшли, хтось, можливо, щось привезе. А вони мені кажуть: "Ви можете, звичайно, нас підбадьорювати, але ви маєте знати, що від завтра тварини не отримають нічого. Взагалі нічого, у нас просто нічого немає".

"Подумали, що почалася ядерна війна"

На щастя, звільнення прийшло вчасно — жодна тварина в зоопарку не загинула з голоду. Але дехто не витримав цілодобових канонад: ще протягом кількох місяців звірі вмирали від інфарктів та інсультів після стресу.

"Прильотів" на територію зоопарку не було, але постійні обстріли не давали спокою ні тваринам, ні людям. Як згадують співробітники, гуркіт стояв такий, що розмовляти одне з одним було просто неможливо — доводилося кричати, щоб тебе почули.

"Весь час — обстріли, обстріли, обстріли. Російські вертольоти піднімалися прямо над зоопарком і стріляли ракетами на той бік, де стояли наші війська. Вночі, особливо від реактивних снарядів, заграва була як на новорічній ялинці: все навколо червоне, весь час щось вибухає. Одна крилата ракета впала просто в центрі Демидова — зруйнувала і спалила все, що тільки можна. Так вийшло, що я в цей момент розмовляв телефоном і дивився на цей бік річки. Побачив, як піднімається величезний червоний гриб від вибуху, і ми подумали, що почалася ядерна війна", — розповідає Пінчук.

Мешканці зоопарку реагували на вибухи по-різному. Сімейство жирафів — мама Марі, тато Микола Степанович (у побуті — Коля) та їхні сини Віто та Лучик — перші дні сильно лякалися, тулилися по кутах вольєру, не могли спати.

"А потім звикли, — каже Сергій, начальник відділу копитних. — Взагалі більшість тварин звикла вже десь на п'ятий день. Це видно по їжі: якщо залишають у годівниці, не їдять — значить, стрес. Їдять — значить, уже більш-менш нормально. Лише Коля у нас вже під кінець окупації знову чогось злякався і впав — побив собі роги, побив ноги, побив вольєр".

Білий носоріг Арчибальд Арчибальдович, який, як і всі носороги, має важкий характер, взагалі сприйняв обстріли як особисту образу.

"Арчі у нас такий — коли роблять щось, що йому не до душі, він починає психувати і ламати все навколо: мовляв, припиніть, хлопці, мені це не подобається. От і того дня, коли почалися вибухи, почав трощити вольєр — думав, люди послухаються і одразу все це припинять. А потім дотямив, що ми нічого не можемо з цим зробити, та й заспокоївся", — розповів Сергій.

Звикли до обстрілів і леви. Зметикувавши, що якщо в небі щось летить і свистить, то невдовзі пролунає вибух, вони привчилися ховатися в "бомбосховищі" — бетонному лігві, яке побудували у вольєрі для проведення ветеринарних маніпуляцій.

"Раніше їх туди було й калачем не заманити, — сміється власник зоопарку. — Але коли навколо довкола таке коїться, будь-хто зрозуміє, що краще сховатися кудись, де стіна товстіша. Коли в небі починало свістіти, леви подивляться вгору і — вжух! — прожахом до лігва".

Втім, навіть попри гуркіт канонади, природа брала своє. Трохи більше року тому, якраз у період окупації, в зоопарку народилося дитинча зебри. З пологами мама впоралася самостійно.

"Ми нічого не робили: зебри нас вранці покликали подивитися, ми прийшли — і ось воно, дитинча. Назвали його Зе — просто тому, що він зебра", — каже начальник відділу копитних.

Крокодиляче кохання і ризикована подорож орангутангів

Несподівана пристрасть до розмноження охопила і крокодилів Вову та Мотю: у березні минулого року Мотя вирішила знести яйця.

Насправді у рептилій зіграв генетично закладений інстинкт. Через зміну температури води в басейні крокодили вирішили, що прийшла весна і настав час спарюватися.

"Поки в нас ще було опалення, ми встигли нагріти воду в басейнах до +26 градусів. Але 8 березня нам зробили "подарунок" і вимкнули газ. Вода почала остигати, і до кінця окупації охолонула до +14. У результаті крокодилиха знеслася прямо в холодну воду. Ми, звісно, витягли яйця та поклали в інкубатор, але було вже запізно", — розповіли співробітники зоопарку.

Поруч із крокодилами грілися примати. Співробітники загнали їх у перегінні клітки та перенесли до басейнів — велика маса теплої води досить довго зігрівала приміщення. Однак теплолюбним мавпам все одно велося нелегко: літнього шимпанзе Джона навіть довелося закутати в ковдри та напувати гарячим чаєм.

Ще на початку війни працівники зоопарку спробували евакуювати на "українську" сторону хоча б частину тварин. Орангутангів Йосю і Магду, які особливо сильно страждали від холоду та стресу, посадили в дерев'яні клітки, дали загальний наркоз і переправили на плоту через річку Ірпінь. Подорож закінчилася вдало, але повторити таку авантюру у зоопарку більше не ризикнули.

"Ми побачили, що це просто смерті подібно. Все дуже ризиковано: скільки дати наркозу, прокинеться, чи не прокинеться, чи розламає клітку, коли прокинеться — орангутанги ж фізично дуже сильні. А ще й міст підірваний, вода крижана, довкола мороз, треба перетягнути пліт через річку, яка розлилася, а навколо росіяни на танках і з автоматами. Нам дуже пощастило, що все це не закінчилося трагедією", — згадує Михайло Пінчук.

"Тебе мої мавпи просто прикінчать"

Окупаційні війська, які зайняли Демидов та територію зоопарку, складалися в основному з бурятів.

"З бурятами нам у якомусь сенсі навіть пощастило, — каже власник зоопарку. — Не було таких моторошних речей, як, наприклад, у Бучі, до якої звідси 15 километрів навпростець. Було кілька випадків, коли розстрілювали людей, але тотального знищення не було. Звичайно, вони повністю пограбували наш офіс, все, що можна було загадати, загадили, все, що можна було поцупити, поцупили. У мене тут був такий самий фотоапарат, як у вас, — Михайло Пінчук показує на фотоапарат кореспондента Новини.LIVE, — ну, тепер він десь у Бурятії”.

За словами власника, тварин буряти не чіпали — просто ходили і з подивом витріщалися на них.

"Було зрозуміло, що вони ніколи нічого подібного не бачили, — згадує Пінчук. — Вони не були агресивні, але виглядали, як це сказати — як не зовсім розумні, як діти, чи що. Всім, хто з ними розмовляв, буряти торочили одне: вони, мовляв, прийшли нас звільняти від нацистів, і одразу підуть, як тільки звільнять, і ми знову заживемо дружно. Командир у них був росіянин, і склалося враження, що самі росіяни ставилися до них з якимось побоюванням. Нашого охоронця, наприклад, який додумався вийти в камуфляжі, командир зупинив і сказав: "Не виходь уночі, вийдеш — тебе мої мавпи просто прикінчать".

"Ми дуже сподіваємося, що хтось прийде"

Втім, навіть після звільнення тривалий час зоопарку велося нелегко. Не було ні опалення, ні кормів — на щастя, більшості тварин змогли тимчасово дати притулок зоопарки на заході країни. Зараз усі мешканці "XII місяців" вже повернулися додому і чекають на відвідувачів.

"Ми намагаємося вижити і дуже сподіваємось на цей сезон, на те, що люди почнуть повертатися. Влаштовуємо, як можемо, всілякі хитрощі — наприклад, приблизно за тиждень, коли погода вирівняється, у нас буде Бал тюльпанів. Восени ми висадили 35 тисяч тюльпанів, і сподіваємося, що люди прийдуть і потішаться разом з нами їхньому цвітінню. Дістатись до нас нескладно — від метро "Героїв Дніпра" сюди кожні двадцять хвилин ходить маршрутка. Ми сподіваємося, що хтось прийде", — каже Михайло Пінчук.

У зоопарку існує так звана система "опіки": будь-який бажаючий може стати спонсором тварини, яка йому подобається. За бажання можна оплатити корм для тварини на місяць або на рік, а натомість отримати можливість поспілкуватися зі своїм підопічним ближче та більше дізнатися про його звички.

"Насправді, це не наш винахід. У всіх зоопарках світу існує така практика, — пояснює Пінчук. — З іншого боку, ми чудово розуміємо, що зайвих грошей зараз ні в кого немає і що якщо вже донатити, то донатити на ЗСУ. Тому коли питають, як нам допомогти, я передусім кажу: благодійною допомогою краще допомагайте нашим військовим, а для нас найкраща допомога буде, якщо ви просто до нас прийдете. Ви отримаєте гарні враження, подивіться на тварин і тюльпани — а гроші, які ви заплатите за квиток, допоможуть нам вижити".

Читайте Новини.LIVE!

Підписатися Підписатися